сферах життєдіяльності. Роль суспільства у формуванні владних приписів є визначальною по відношенню до діяльності органів держави, безпосередньо створюють норми права, так як воно є носієм основних критеріїв регулювання існуючих у ньому відносин. Дані критерії згодом трансформуються в основні принципи права, які розвиваються і конкретизуються в правових нормах, створюючи при цьому певні способи і методи правового регулювання.

Зазначене стан права як суспільного явища призводить до необхідності виділення в ньому двох компонентів - природного права і позитивного. Природне право - це і є зумовлені природної та соціально-природним середовищем вимоги та ідеали, які, заломившись через правосвідомість, його культурні коди, набувають правової образ і відповідно з цим виступають у вигляді правових вимог і прообразів юридичних норм - норм позитивного права. Позитивне право, в свою чергу, будучи об'єктивним явищем, постає у вигляді системи діючих норм, процес формування яких обумовлюється взаємодією положень природного права, притаманних певному суспільству на конкретно-історичному етапі його розвитку, і його державно-політичних інститутів, які відповідно до своєї компетенцією безпосередньо об'єктивує ці положення з метою забезпечення їх регулюючого впливу. Ці правові компоненти, в силу системності соціальних зв'язків у суспільстві, також змушені функціонувати у вигляді своєрідно-певних систем, що отримали відповідно назва системи права і системи законодавства, причому в зазначеному аспекті природне право набуває характеру домінуючої правової ідеології, яка стає соціально значущою будучи конститутивним елементом системи права.

Співвідношення системи права, системи законодавства має функціональне значення для правової системи та правового регулювання як такого. Це обумовлюється самою природою права, яке можна розглядати як можливість контролювання суспільних процесів, шляхом встановлення легітимних рамок їх існування, що носять характер загальнообов'язкових правових приписів. З цієї точки зору, що містяться в системі права принципи правового регулювання, являють собою власне право в самому абстрактному його вираженні, яке, будучи закріплено в системі законодавства, набуває свою дієву силу, забезпечуючи при цьому безпосередню дію даних принципів через нормативні акти різного рівня.

Таким чином, правова система може бути визначена як структурна взаємозв'язок системи права і системи законодавства, що здійснює безпосереднє правове регулювання і характеризує функціональний зміст і призначення права як системного соціального регулятора в цілому.

На думку А.П. Глібова, характер джерел права - не єдиний і далеко не визначальний критерій віднесення національної правової системи до тієї чи іншої правової сім'ї.

Незважаючи на відсутність одноманітності в поглядах теоретиків права, жоден з них не ставить під сумнів тезу про те, що правова система формується стосовно до права, який виступає для неї в якості головного системоутворюючого фактора. Істота протиріч, таким чином, визначається тут відмінністю уявлень окремих авторів про перелік похідних від правових норм структурних одиниць правової системи.

В рамках цього процесу в цілому ряді випадків суб'єктивно-довільний підхід до визначення її компонентів, прагнення включити до складу правової системи максимально можливу кількість різнорідних елемен...