ustify"> В Арабському халіфаті не існувало рівності в правах між мусульманами і немусульманами. Так, наприклад християнам, іудеям та ін не дозволялися шлюби з мусульманами, заборонялося їздити на конях і т.д.

Особливою рисою мусульманського права вважалося виключне перевага мусульманського народу над «невірними». Навіть у раба мусульманського походження малося набагато більше привілеїв, ніж у вільних немусульман. Чи не мусульмани обкладалися особливими податками, такими як:

джизью (подушна подати);

харадж (земельний податок). [5, С. 34]

Врозріз з мусульманськими концепціями йшло і те, що підкорені народи, що прийняли Іслам, не мали всієї повноти прав.

В Арабському халіфаті рабство хоч і мало місце бути, але розвинуте воно було не дуже широко. В основному, праця рабів використовувався в домашньому господарстві. Але після того, як араби заснували потужне централізована держава, чисельність рабів різко збільшилася, а також зросли і масштаби їх використання на роботах у сільському господарстві та рудниках. Проте правове становище рабів не настільки відрізнялося від правового положення вільних мусульман, як це відбувалося в античних країнах. Раби мали повне право брати участь у військових походах і укладати різного роду договору. У тому випадку, якщо військовий похід проходив для раба досить вдало, тобто, він зміг виділитися на загальному тлі, то з прийняття мусульманства, цей раб отримував свободу. У період розвитку феодальних відносин на рабів поширилося право успадкування. Непомітно, становище рабів стало наближатися до положення феодально-залежних селян.

Якщо говорити про громадянське право мусульман, то тут слід особливо відзначити право власності на землю. Згідно мусульманської релігії, вся земля належить Аллаху. Але з появою держави релігійні погляди на характер земельної власності, почали забезпечуватися за допомогою сили державного примусу. Таким чином, в Арабському халіфаті було встановлено чільне право державної власності на землі.

Особливе правове становище встановилося для так званих, священних земель. Їх просто вилучили з обігу, і вони не могли відчужуватися. До подібного роду землям ставилися хіджаз і вакф.

Хиджаз вважалися землями, які були присвячені Богу (частина Аравійського півострова з Меккою, де, згідно з легендою, жив сам пророк Мухаммед). На території хіджаз категорично були заборонені полювання і всякого роду ушкодження рослин. А «невірні" або не мусульмани, не мали права перебувати в одному місці на території Хиджаза більше трьох діб.

Землі вакф - це землі, які були призначені для будь-якого богоугодного справи, або землі, на яких розташовувалися притулки, кладовища, гробниці. А також до цієї категорії земель ставилися землі, дохід від яких призначався для утримання мечетей і духовних шкіл.

Але все-таки значна частина земель, які оброблялися, належала державі. До цих земель, в першу чергу, ставилися землі, які були завойовані в ході «священної війни». Державними землями мав право розпоряджатися тільки халіф, як наступник Мухаммеда і представник Аллаха. Частина земель передавалася селянам для того, щоб ті її обробляли. І за це селяни платили державі досить важкі податі. Також державними землями мали право користуватися правлячі династії т...